7 листопада 1936 року народився Микола Вінграновський — яскравий поет-шістдесятник, ніжний лірик, дивовижний письменник, актор, сценарист та кінорежисер. Він найпристрасніший поет століття.

7 листопада 1936 року народився Микола Вінграновський — яскравий поет-шістдесятник, ніжний лірик, дивовижний письменник, актор, сценарист та кінорежисер. Він найпристрасніший поет століття.
Перші надруковані вірші сколихнули найвибагливіших. Він називав себе Миколою «осіннім», особливо відчував красу, любив кавуни, переписував безліч разів свої твори, мав багато друзів і навіть отримав золоту медаль на кінофестивалі у Лос-Анджелесі за найкраще виконання чоловічої ролі Івана Орлюка у «Повісті полум’яних літ»…
Його збірка «Сто поезій» стала однією з найважливіших книжок усієї української поезії. Творчість Вінграновського мала помітний вплив на українську поезію другої половини ХХ ст.
📖У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла збірка «На срібнім березі», куди увійшов увесь «золотий канон» Миколи Вінграновського — від поезії високої любовної та громадянської пристрасті до найзворушливіших дитячих одкровень.
У Вінграновського є дуже багато слів новотворів: «стежкояблуката», «дитинносірогусто», «синьо-благально», «бульбохата», «сніголет», «дощосіч», «розджмеліто». «А ще тільки у Вінграновського: сонце може бути помідорним; білий ранок носити рушник; сад — спати на колінах яблуні; океани — малинові; сміх —червоний; земля дихає кавуновим квітом; голодний шпак може слухати маслини захололий пульс; тиша може бути лимонною; а квітка — плакати жовтими слізьми… Ви чули щось подібне деінде?» (дослідник творчості митця Данило Кіт).
🍁
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад...
Сердець розбитих серцепад…
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди...
* * *
Коло тебенько я — дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
То воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе,
Зірно каже тобі про дощ,
Про краплину малу у ньому,
Про чорнобиль, і нехворощ,
І дорогу — назад додому,
Бо додому воно завжди:
Полину і сльозі — додому.
Сніг іде. Голубінь з ожин.
І морозик цвіте по-свому.
Коло тебенько я — за всіх.
А як ні — за одне лиш небо...
Збився з ніг золотий поріг
Біля тебенько, коло тебе.
* * *
Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…
⠀
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь…